Затримання: 11 лютого 2018 року в окупованому Сімферополі Костянтина Давиденка схопили в момент, коли він виходив з офісу колег-оцінювачів і прямував до автомобіля. На нього налетіли четверо людей у цивільному й балаклавах без розпізнавальних знаків, повалили на землю, почали бити, надягли кайданки й запхали в мікроавтобус. Відвезли на вулицю Павлюка, у підвал, де кілька годин просто били – без звинувачень і формальностей. Капітан ФСБ Павло Шентяєв заявив, що Давиденка заарештували за підозрою в шпигунстві на користь України. Він сам прямо сказав: «У мене є план – треба "ловити" трьох шпигунів на рік, щоб отримати майора і поїхати в Москву на підвищення. Ваше зізнання формальне і потрібне для моїх звітів».

Вирок: Після допиту Давиденка вивезли літаком до Москви, де Лефортівський суд обрав йому запобіжний захід – утримання під вартою у СІЗО «Лефортово». 6 червня 2019 року «Верховний суд» Криму засудив Костянтина Давиденка до 10 років 6 місяців колонії суворого режиму за ст. 276 КК РФ (шпигунство). 15 жовтня 2019 року Верховний суд Росії скоротив термін до 7 років. Відбував покарання у виправній колонії №23 у Саратовській області. 24 серпня 2025 року Давиденка звільнили в рамках 68-го обміну полоненими між Україною та Росією.

Костянтин Олександрович Давиденко народився 1 липня 1986 року. Мешканець Донецької області. Займався оціночною діяльністю в окупованому Криму за українським законодавством – оформлював договори дарування та спадкування за українським правом, що юридично підтверджувало приналежність Криму Україні. Своїх поглядів ніколи не приховував. Має дитину та дружину.

Умови ув'язнення були вкрай важкими. У «Лефортово» застосовувалися психологічні тортури: одиночна камера з постійним освітленням, цілодобове радіо – «Спас» чи «Звезда», – мізерне харчування. У Краснодарі в транзитній камері на 14 осіб утримувалось до 54 людей: клопи, таргани, щури. У саратовській колонії №23 більш жорстоко фізично знущалися: «мусили ходити по колу, співати "Катюшу"». Давиденко провів місяць у карцері.

У 2023 році в колонії переніс інсульт – часткова паралізованість обличчя з правого боку, погіршення зору і слуху. Після початку повномасштабного вторгнення умови стали ще суворішими через статус «шпигуна-українця».

До 10 лютого 2025 року Давиденко перебував у колонії, після чого його перевели до СІЗО для мігрантів в Енгельсі нібито для депортації. 11 серпня начальник повідомив про обмін. На військовому аеродромі в Енгельсі його передали військовій поліції, посадили в літак із зав'язаними очима. Після посадки в Гомелі (Білорусь) пересадили в автобуси, довезли до кордону й відпустили. «Вздовж дороги стояли люди з українськими прапорами. Це неможливо передати словами», – розповідав Давиденко.

Після повернення Давиденко очолив благодійний фонд «Цивільні у полоні» і допомагає іншим звільненим. Він різко критикує відсутність системної підтримки з боку держави: «Люди після полону десоціалізовані. Інститут кейс-менеджменту для них працює лише на папері на державному рівні». Вказує, що МКЧХ відмовляється фінансувати лікування наслідків тортур, бо для цього треба офіційно визнати факт тортур, а це суперечить їхній декларованій нейтральності. Ставить питання про механізми компенсацій для полонених: «За 7 років у полоні мій бізнес розвалився, я втратив клієнтуру й навички. Держава має продумати механізм відновлення справедливості».

Використана інформація з відкритих джерел: Об'єднання родичів політв'язнів Кремля, Харківська правозахисна група, Суспільне Крим, КримSOS.

Фото: Об'єднання родичів політв'язнів Кремля.

Дата оновлення: 03.07.2026.